Сьогодні Трускавецька громада у глибокій скорботі провела в останню путь ще одного свого Героя — Василя Лаврися
Вулиці міста заповнились людьми, котрі тихою ходою йшли до церкви Пророка Іллі, щоб востаннє з подякою приклонити голову перед тим, хто віддав найцінніше — власне життя — за свободу рідної землі, передає DROBRO.
Василь Ярославович Лаврись народився у Трускавці. Дитинство та юнацькі роки провів у стінах СЗШ №2, студентські будні – у Львівському державному університеті внутрішніх справ, роки відданої служби – в Податковій поліції Дрогобича, звідки він вийшов на заслужений відпочинок у званні майора.
Василь став одним із перших, хто відгукнувся на поклик серця й обов’язку та вирушив боронити рідну землю від загарбників. Солдат Лаврись служив водієм-механіком відділення безпілотних авіаційних комплексів військової частини А1108, щодня дивлячись у вічі війні та небезпеці.
Останній салют Герою: Трускавець проводжає у вічність Василя Лаврися (Фото)https://t.co/1Pp1nZbUyy pic.twitter.com/TuFg4kPmqJ
— Дрогобич чиНа ❗️ DroBro7/24 (@DroBro10) May 2, 2025
Доля обірвала його життя 22 квітня, у Світлий вівторок, на донецькій землі поблизу Яблунівки під час виконання бойового завдання. До останнього подиху Василь залишався вірним військовій присязі, своїй Батьківщині та своєму народові.
Під склепінням церкви Пророка Іллі заупокійну службу очолив отець-декан Петро Івасівка у співслужінні духовенства громади. Храм не міг вмістити всіх, хто прийшов попрощатися з Героєм — люди стояли навіть на подвір’ї, в тихій молитві схиливши голови.
Переглянути цей допис в Instagram
Саме під час цієї служби звучали проникливі слова отця Ярослава: «Сьогодні ми втратили людину з великої букви. Ми будемо ще часто питати, чому маємо відчувати важкі переживання цією бідою. Але коли ми звернемось до християнства, нашої віри, то згадаємо, що кров мучеників якраз створила ту Церкву — після одного мученика поставали тисячі вірних. Так само і сьогодні, після смерті нашого Героя постануть тисячі людей, які будуть боронити нашу Батьківщину, правду і демократію. І так має бути по всій Україні. Так колись вороги хотіли зробити нас рабами, забрати нашу мову, наші звичаї, забрати Церкву, але це не вдалося. І якраз зараз українське військо захищає наші цінності, тому кожна жертва не є безславна, ця жертва є героїчна, а ці люди, що віддали за нас життя, є святі. Вони справді відважно, без страху, як і Василь, не боялися йти до війська, не боялися служити, не боялися громити ворога, не боялися смерті».
З воїном Василем прощались дружина Наталія та сини — Максим, Андріан, Матвій — які тепер стануть опорою для своєї мами, бабусі та дідуся. Батьки Марія та Ярослав тримались, немов викарбувані з каменю, а в очах сестри Анни застигли сльози невимовного болю. Друзі, колеги, побратими, представники влади — всі прийшли віддати останню шану.
Василь був зразковим чоловіком, сином, батьком і братом. Його любили та поважали усі, хто знав. Ніколи не нарікав на життя, а навпаки — завжди випромінював позитив і надію. Добровільно вступивши до лав ЗСУ на початку війни, маючи трьох неповнолітніх дітей, він показав приклад справжньої мужності та патріотизму. Він вірив у перемогу і мріяв, щоб його діти жили у вільній та незалежній Україні.
Він прожив гідне для наслідування життя. Мав багато планів, яким уже не судилось здійснитися. Василь назавжди залишиться у серцях трускавчан — незламний воїн, люблячий батько, вірний син своєї Батьківщини.
Похорон Василя Лаврися відбувся з усіма належними військовими почестями. Його тіло супроводжували бойові побратими, лунали звуки Державного Гімну, прощальні залпи військового салюту розітнулись у небі, а оркестр додав величності миті останнього вшанування. Над труною майорів синьо-жовтий прапор — символ держави, за яку він віддав життя. Героя поховали на новому кладовищі Трускавця, поруч із тими, хто, як і він, віддав найцінніше — своє життя — за волю і незалежність України. Це було прощання, сповнене глибокого болю, гідності та незламної віри в те, що подвиг Василя Лаврися не буде забутий.
