Без нормальної їжі, без можливості евакуації, під постійними ударами дронів і артилерії він виживав у зруйнованому заводі разом із побратимами, яких один за одним забирала війна
Про це пише The Washington Post. Його світ звузився до підвалів, уламків бетону, кількох консервів та голосу дружини, який щонеділі лунав по рації через командира. Саме ці короткі повідомлення допомагали триматися й не втратити віру.
Перебуваючи в такій ситуації, Роман коригував вогонь, передавав позиції ворога, рятував поранених, ділив останні запаси води та до останнього залишався поруч із побратимами.
Коли молодий боєць Андрій отримав важке поранення в коліно, забираючи самоскид із харчами та зарядними пристроями, і вже не міг рухатися, Роман доглядав за ним у нелюдських умовах, витягував личинки з рани, яка гноїлася. Наприкінці серпня у віці 28 років Андрій помер у нього на руках. Він залишився сам.
На 177-й день Роман отримав наказ прориватися
І він побіг. О 4:30 ранку. До дружини Галини та її голосу, який тримав його при житті, доньки Валерії та сина Артура. Взяв шолом загиблого Андрія і вибіг із руїн заводу. Над ним літав український безпілотник. Його командир, дивлячись на зображення з камери, викрикував накази по рації, направляючи Романа крок за кроком. Роман подолав заміновану територію, переплив річку під вогнем ворога — і вижив.
Він удома. Йому 38 років. Шолом Андрія тримає у себе на полиці і так і не наважується повернути його рідним. Але вже незабаром знову повертається на фронт, так наказує йому серце.
Історія Романа — це історія незламності українських воїнів, які тримають країну ціною надлюдських зусиль. Низький уклін, честь і шана.