Щоранку його можна було зустріти, як він ішов зі своїм собакою у бік торгового центру
Там, за свідченнями очевидців, у сміттєві контейнери викидали прострочені продукти, які одразу розбирали місцеві безпритульні. Саме туди пролягав його щоденний маршрут.
Обличчя цього чоловіка було закопчене від багаторічного впливу сонця й морозу. Кудлате й немите волосся виглядало з-під шапки, а густа борода стирчала в різні боки. Куртка не за розміром, зав’язана мотузкою, штани висять мішком, а чоботи замотані замість шнурків тонким дротом — типовий вигляд міського безхатька.
Цей чоловік запам’ятався мешканцям району завдяки собаці, яка завжди супроводжувала його. Разом вони постаріли на десять років. Стільки часу вони ділили їжу та нічліг. Шерсть на собаці висіла клаптями, морда посивіла, та й хода, як у господаря, стала повільною й невпевненою.
За чутками, жили вони біля озера під теплотрасою. Там із дощок та фанери був споруджений маленький будиночок на двох. Останнім часом до їхньої компанії додалося маленьке біле щеня. Воно весело крутилося поряд і час від часу хапало стару собаку за клапті шерсті. Безхатько хриплим голосом подавав команду. Малюк слухняно ставав поруч і спокійно продовжував шлях.
Осінь уже наповнила місто холодним повітрям. Листя килимом лягло на землю. Час наближався до зими. Несподівано для всіх, ввечері на кінцевій зупинці автобуса безхатько влаштувався на ящику з великою картонкою, на якій було написано:
“Віддам щеня в добрі руки!”. Люди почали підходити та цікавитися. Одна жінка змогла розговорити його. Він розповів їй свою історію.
Звали його Сергій. Сімейне життя не склалося. Після розлучення він залишився жити в материнській однокімнатній квартирі. Дружині з донькою залишив двокімнатну з усім майном. Пішов, як то кажуть, з однією валізою.
Поживши в самотності кілька років, йому пощастило зустріти кохання. Людмила була пишна красуня зі світло-русявим волоссям, яке вона заплітала в косу. Вони почали жити без реєстрації у її трикімнатній квартирі, а його однокімнатну здавали в оренду, за рахунок чого мали додатковий дохід. Грошей вистачало, жили дружно, у коханні та злагоді.
Біда прийшла, звідки не чекали. У Людмили діагностували рак. Жінка танула на очах. Сергій вдався до відчайдушного кроку: продав свою квартиру й повіз кохану на консультацію до Німеччини. Там обстежили хвору й тактовно порадили продовжити лікування вдома. Як потім дійшло розуміння, надії не було. Зате в пам’яті залишилася подорож до Альп, де вони насолоджувалися пішими прогулянками, дихаючи свіжим гірським повітрям. Це був найщасливіший час, який їм подарувала доля.
Повернувшись додому, Люда почувалася все гірше. Сергій возив її до різних лікарів, оплачував альтернативне лікування, але доля жорстоко обійшлася з ними. Жінка не подолала хворобу. Далі почалася низка невдач. Після смерті коханої Сергія звільнили з роботи, її родичі вигнали його з квартири. З’явилися псевдодрузі, які “утішили” та допомогли пропити залишки грошей. Так Сергій упав на саме дно, з якого вже не зміг піднятися.
А чого ти щеня прилаштовуєш? — спитала жінка.
Ця зима буде останньою для мене. Помру я скоро, зовсім ослаб. Мухтар мій теж старий. Не сьогодні-завтра помре. Він з любов’ю погладив голову старого пса. Бєляшик влітку прибився до нас. Дуже розумний малюк. Я навчив його всіх команд. Біляш, сидіти! Дай лапу! Лежати!
Щеня швидко та з радістю виконувало команди господаря. Старий дістав з кишені шматочок сухого сиру й дав малюкові. Той старанно гриз частування та дивився чорними оченятами-намистинками на людей, які їх оточили.
Молодець, хлопчик! Треба, поки Біляш маленький, знайти йому господаря. Розумний і дуже добрий пес. Один пропаде на вулиці. Та й мені спокійніше буде, якщо він житиме вдома. Болісно було дивитися на цього старого. Перед обличчям смерті він думав не про свою гірку долю, а про маленьке щеня.
Віддайте Біляша мені. Мій Грей помер пів року тому від старості. Я люблю собак і вмію з ними поводитися. Йому буде добре зі мною, — сказала молода дівчина. Вона підійшла й погладила щеня за вухом. Той із задоволенням почав гризти її руку.
Бери. Його звати Білий або Біляш. Тільки тобі доведеться нести його на руках додому, бо він сам не піде від мене. Дівчина дістала з гаманця тисячу гривень. Простягла Сергію купюру й узяла щеня на руки.
Безкоштовно не можна, а ви купіть собі щось, — сказала вона.
Іди скоріше, щоб він не встиг опам’ятатися. Дівчина швидко пішла. Здалеку було чути щенячий гавкіт. Це обурювався Біляшик, не розуміючи, що відбувається. Сергій дивився їм услід, пригорнувши до себе старого кудлатого Мухтара. З очей покотилися сльози, що зникали в густій бороді. Було видно, як важко дався йому цей крок. Усвідомлюючи кінець свого життя, старий і хворий безхатько великодушно вирішив влаштувати майбутнє свого маленького друга.
Молодий хлопець, дивлячись на нещасного безхатька, також дістав з кишені купюру. Батьку, купи собі й Мухтару їжі. Люди, наслідуючи приклад хлопця, підходили до старого й давали гроші. Та що ви. Мені ж нічого не треба, — не розуміючи, що відбувається, бурмотів безхатько.
Тобі-то не треба. Це нам потрібно навчитися в тебе доброті. Бери гроші, знадобляться, — сумно відповіла жінка. Вона зібрала купюри та подала їх старому в руки.
Дякую, добрі люди! Ходімо, Мухтаре.
Він повільно рушив у бік озера. Маленький зігнутий безхатько з великим і добрим серцем йшов із спокійною душею доживати залишок свого життя — його малюк тепер у безпеці.
Автор Л. Володіна