Щодня сім’ї залишають свої домівки та міста через посилення обстрілів
Ми всі час від часу – а з віком дедалі частіше – озираємося на своє дитинство. Для когось воно було щасливішим; для інших — не таким яскравим. Проте кожен у мить смутку, у роздумах на самоті чи в пошуках спокою в природі може пригадати щось особливе, пише DROBRO. Багато дітей в Україні запам’ятають своє дитинство як низку потрясінь, що наздогнали їх надто рано; для їхньої крихкої психіки це нестерпний тягар. Їм залишається забагато запитань:
«Чому ми? Чому саме зараз? І чому сюди прийшли росіяни й так нас ненавидять?»
Занадто багато буде цих «Мамо, чому», і відповіді прийдуть лише з віком. Як пояснити дитині, що таке «війна»? Те, що вони раніше бачили лише в кіно як розвагу, спостерігаючи з безпеки й затишку дому, раптом з’явилося прямо за їхнім вікном. Вибухи звучать дедалі чіткіше, ближче до дому, і немає сенсу заміняти вікна — вони руйнуються надто часто. Дитина просто пакує свою маленьку валізи, ховаючи в неї дитинство, а разом із ним — спогади про роки, прожиті нею.
Ситуація схожа для літніх українців, хоча в них, звісно, відповідей більше, ніж у дітей. Проте наші старенькі батьки в похилому віці самі стають як діти; вони потребують нашої уваги, турботи та слів любові. У більшості випадків вони дуже вперті, що робить неймовірно складним переконати їх покинути небезпечні міста й села, де війна вже на порозі.
Важливо пам’ятати, що не в усіх є родина, до якої можна звернутися. Для когось життя віддалило їх від близьких; для інших — це образи чи гнів тримають їх окремо. Евакуація — це про те, щоб зібрати валізу й вирушити в «подорож». Але це не круїз — і це подорож, яка не приносить щастя.