Коли сонце тільки-но виринає з-за карпатських хребтів, Дрогобич прокидається тихо, наче боїться розбудити власні спогади
Вузькі бруковані вулички ще мокрі від нічного дощу, і кожен камінь віддзеркалює небо, ніби старовинне дзеркало, в якому відбивається не лише хмара, а й усе, що було тут сто, двісті, п’ятсот років тому. Місто пахне димом з груб, свіжим хлібом із пекарні на розі Шевченської і деревом, яке щойно порізали на дрова для старої кам’яниці. Це запах Дрогобича — не парфумований, не туристичний, а справжній, трохи солоний від сліз багатьох поколінь.
Почнемо з площі Ринок. Вона тут маленька, майже іграшкова. Кам’яниці стоять плече в плече, наче старі приятелі, що знають одне про одного забагато. Жовта з зеленими віконницями — колишня аптека «Під чорним орлом», де Бруно Шульц купував папір і чорнило. Над входом досі вицвілий напис латиною: «Salus aegroti suprema lex». Сьогодні в підвалі — кав’ярня, де подають каву з кардамоном, і в повітрі стоїть тонкий аромат старовинних рецептів, змішаний із запахом свіжозмелених зерен.
З Ринку спускаюся вулицею Лесі Українки — колись Панською, ще раніше Жидівською. Під номером 23 дерев’яна хата з різьбленим ґанком. Всередині живе пані Стефа, 89 років. Вона пригощає яблуками й шепоче: «Тут усі були чиїмись сусідами. І всі колись плакали на цьому порозі». Від її груби тягне димом вишневих дров — той самий запах, що був тут і в сорок першому, і в сорок четвертому.
Далі — вулиця Шолом-Алейхема, колишня Соляна. Тут колись стояла синагога Бейс Га-Мідраш. Тепер порожня ділянка, заросла бузком. У травні цвіт пахне так солодко, що аж голова крутиться. Бабусі кажуть: «То душі моляться».
Піднімаємось до костелу Святого Бартоломія. Вежа XIV століття стоїть трохи криво. Усередині пахне ладаном, воском і старою фарбою. На хорах мовчить орган, але якщо прикласти вухо до лави — ще чути, як бринить останній акорд передвоєнних літ.
З костелу видно червоні дахи, телевізійні антени й дерев’яну дзвіницю Святого Юра. Біля неї дід у вишиванці продає мед у банках з-під майонезу. «З липи, з гречки, з різнотрав’я. А з акації вже нема — бджоли не люблять вишки 5G», — сміється він, і повітря наповнене солодким ароматом липового цвіту.
Спускаємось до Тисмениці — вузької, бруднуватої, але колись вона несла дрогобицьку сіль аж до Балтики. На березі чиншова кам’яниця, де гостював Іван Франко. Під меморіальною дошкою завжди живі квіти, навіть узимку. Від річки тягне прохолодою і запахом мокрої глини.
Вулиця Тараса Шевченка веде до вокзалу. Під залізничним мостом ринок: сушені гриби пахнуть лісом, солоні огірки — кропом і часником. Пані Марія розповідає, як у 1991-му тут плакали від радості, і її голос тремтить, наче той самий вітер з перону.
Остання зупинка — вулиця Пилипа Орлика. Тут, на розі з Майданом Кобилянської, стоїть вона — Велика хоральна синагога, найгарніша перлина Дрогобича. Ще десять років тому дах її провалювався, вікна були забиті фанерою, а голуби гуляли по бімі замість людей. Сьогодні ж вона сяє. Відреставрована у 2018-му, з теплим охристим фасадом, двома високими вежами й відновленими розписами: зірки Давида, леви Йєгуди, виноградні грона, що знову набули своїх небесно-синіх і золотих кольорів. Коли відчиняєш важкі двері, тебе обіймає запах свіжого дерева, воску для підлоги й легкий дух старовинних молитов, що наче вбрався в стіни й тепер повернувся разом із світлом, яке ллється крізь відновлені вітражі. Усередині тихо, просторо й водночас затишно — ніби місто саме видихнуло з полегшенням: «Нарешті додому». Тут знову звучить Тора, тут проводять концерти й виставки, а в суботу приходять кілька місцевих євреїв і гості з усього світу — і тоді повітря наповнюється давнім галицьким наспівом, що його не чули тут майже вісімдесят років.
Сонце сідає за ратушею. Дрогобич темніє швидко, але в вікнах запалюються вогники, а над вулицею Пилипа Орлика піднімається освітлена синагога — висока, горда й така жива, якою й мала бути завжди. Я йду порожньою площею Ринок, і мої кроки відлунюють так голосно, ніби це не я один, а всі, хто колись тут ходив: і Шульц, і Франко, і ті, що молилися під цими відновленими зірками.
Дрогобич не кричить про свою історію. Він шепоче. А тепер, коли Велика синагога знову дихає на повні груди, шепіт цей став трохи голоснішим — і пахне надією.