Весь Орів зійшовся на чин похорону, який відслужили п’ятеро священників: військовий капелан та 4 настоятелі парафій
Орівчанин Степан Кирчей народився 5 січня 2007 року. У червні 2024 року закінчив школу. Трохи попрацював інструктором з верхової їзди. У січні 2025 року йому виповнилося 18 років, і в цьому ж січні 2025 року хлопець підписав контракт. Після навчання – на бойових позиціях, передає DROBRO.
Загинув Степан 1 січня 2026 року внаслідок влучання ворожого дрона поблизу села Рясне на Сумщині.
Так коротко можна описати його життя – дуже-дуже коротке, але насичене любов`ю до України, до рідного Орова, насичене добром до людей, повагою до старших, вдячністю, скромністю, щирістю.
Сьогодні, 13 січня, Орів провів у останню путь Степана Кирчея. Ридала мама Наталія, а священик втішав її словами Єрусалимської утрені: «Не ридай наді мною, мамо…». Гладив тіло синочка у труні тато Ігор, а старший брат Олег, поранений, якому кісточка до кісточки складали ногу після розриву гранати, зціплював зуби і не вірив, що його молодшого Степана вже немає. Що востаннє везуть його з Народного дому у Горішній Кінець, щоб попрощався і з рідною хатиною, і символічно з усім селом.
Весь Орів зійшовся на чин похорону, який відслужили п’ятеро священників: військовий капелан та 4 настоятелі парафій у Орові, Зимівках, Нижній Стинаві, Верхній Стинаві, Нижньому Синьовидному, Крушельниці та Ямельниці. Весь Орів оплакував молодого Героя, котрий був і є прикладом для багатьох старших.
Від болю розривається зимове небо над Оровом та Україною. Ридає, кривавить і болить в його блакитних грудях рана. Ця рана – за синами – відважними орлами, що розгорнули крила, мов щит, щоб захистити свій дім, родину, друзів, Україну.
Тягнеться вервечкою похоронна процесія – від нижньої церкви до верхньої, від гарно оформленої зали Народного дому, де кожен міг попрощатися з Воїном – до цвинтаря на горбочку.
На цвинтарі біля стародавньої церкви військовий капелан зачитує спогади про Степана від його командира, побратимів, капелана тієї частини Повітряних Сил, де служив хлопець. Не хлопець і не юнак – Чоловік! Який пішов служити, хоч не мусів. Військкомат (ТЦК) відправляв його додому, але він рвався допомогти братові, виявив тверду волю, щоб іти захищати Вітчизну. 30 січня у нього мав закінчитися річний контракт і Степан мав прийти на перепочинок. Не прийшов… Повернувся на щиті.
Переглянути цей допис в Instagram
Позивний «Мультик». Трохи галасливий, дуже енергійний, і по-доброму заряджав своєю життєлюбністю та енергією старших побратимів. У вільний час любив їздити на мотоциклі. Про коні ми вже згадували. Ніколи не пропускав Святу Літургію у неділі та свята – там, на фронті. Його любили всі. І не лише тому, що був наймолодший. Любили, бо був справжній, був такий, яким має бути Воїн, Чоловік, Українець, Людина.
Грає духовий оркестр. Лунають символічні постріли – посмертна сальва в честь новопреставленого Героя. Ридає мама, і отці вже не відважуються її втішати словами з Єрусалимської утрені.
«Не ридай наді мною, мамо, бачивши в гробі сина, що його ти в лоні зачала своєму, бо воскресну і прославлюся, і вознесу зо славою безупинно, як Бог, тих, що з вірою і любов’ю тебе величають»…
Ще один Герой, ще одна жертва війни. Не був одружений, не зазнав радості батьківства, не встиг нажитися на цьому світі, віддав своє життя на жертву народові та Вітчизні.
Вічна і світла пам’ять тобі, воїне-Герою Степане, та Царство Небесне. Ніколи не заросте стежина до твоєї могили, як ніколи не згасне твоє ім`я у пам`яті Орова, Трускавця та України…