Копач Василь (“КОПА”) , наш дрогобичанин, безвісти зник на Покровському напрямку…
Уявіть…
Вам кажуть: “Він безвісти зник”.
Не загинув. Не в полоні. Не вдома.
Просто-немає.
І тиша.
Спершу ви чекаєте. Дзвінка. Новини.
Хоча б натяку.
Потім починаєте шукати самі-писати,дзвонити,
Ходити по установах, стукати в двері. А у відповідь-стіна.
І ще страшніше: мовчання людей.
Тих, хто був поряд.
Тих, хто знав.
Тих, з ким служив.
Тих, з ким дружив.
Тих, хто більше незгадує, бо що???
Нікому ти вже не потрібний…
Що б ви робили?
– Плакали вночі, а вдень трималися, щоб діти не бачили.
– Слухали голосові, де він сміється.
– Обіймали його фотографію.
– Відкривали фейсбук, телеграм і шукати: хоч хтось, хоч десь про нього згадав може хтось про нього писав?..
А якщо-ніде нічого?
Тоді ви починаєте кричати самі.
Бо якщо ви замовкнете – не залишиться нічого.
Ось чому ми говоримо.
Ось чому поширюємо.
Бо для когось-це біль.
Для когось-це надія.
А для когось-це єдиний зв’язок з тим, хто досі не повернувся.
Не мовчіть. Уявіть, що зник-ваш син. Ваш брат. Ваш батько,ваш коханий.
І подумайте: чи хотіли б ви, щоб про нього мовчали?
Мовчання-це друга втрата.
Перша-коли зник.
Друга-коли всі забули…
Брат Василь, я вірю, чекаю, сподіваюсь. Твоя сестра!