«А можна мені протез у вигляді ведмежої лапи?» – С.Притула

Уявляю здивування на обличчях американських реабілітологів, які отримали таке прохання від Миколи «Енейка», офіцера 3 полку ССО

Доброволець з 14-го року, він отримав поранення влітку 22. Наступив на «пелюстку». І знаєте що? Вони зробили йому цю лапу. Ведмежу. Протез, що більше нагадує артефакт із легенди, ніж медичний пристрій. Але чому? Навіщо витрачати час, кошти, зусилля на щось подібне?

Та тому що реабілітація – це не тільки про фізичне відновлення. Це про повернення людини до себе. Щасливий ти з ведмежою лапою? Ну то на тобі ведмежу лапу!

У травні Микола отримав орден Богдана Хмельницького I ступеня і став повним його кавалером. Бо після поранення він повернувся у стрій всього через чотири місяці й 15 днів. Так з ведмежою лапою Микола воює і досі.

Нещодавно він отримав право першого удару на дружньому матчі між ветеранами і воїнами ССО. І мав дуже сильну мотивуючу промову.

Але так як Миколі – не всім воїнам вдається прийняти себе. Тому коли кажуть: «Потрібні програми для адаптації ветеранів», я відповідаю: ні. Це не ветерани мають адаптуватись до суспільства. Це суспільство має адаптуватися під них.

Ми маємо побудувати таку країну, в якій не відводять очі від однокласника без руки. В якій ветеран не повинен пояснювати, чому влітку він не ховає протез у штанях, а насить шорти. Не уникають і не оминають людей, які ціною втрати свого здоров’я забезпечили іншим можливість вести усталений спосіб життя.
Я бачив до чого це може привести ще в дитинстві, в селі. «Афганці». Молоді хлопці повертались у суспільство, де ніхто не чув таких слів, як «ментальне здоров’я» чи «ПТСР». Нам, малим, казали обходити їх десятою дорогою. І це було так неправильно. Бо ветерани навпаки мають бути не десь на маргінесі, а в центрі нашої уваги і поваги.

Наш Фонд відкрив по всій Україні десятки Центрів готовності цивільних. Спершу вчили людей як підготуватись до мобілізації, базовій медицині, роботі з дронами, стрілецька справа, зв’язок, робота з ПЗРК та гранатометами різних типів. Але поступово ці місця також стали простором для тренінгів, які проводили психологи. Які вчили людей тому, чого немає у наших людських базових прошивках: як комунікувати з тими, хто пройшов пекло війни. Як не травмувати ветерана недоречними запитаннями. Пояснити дітям, чому тато може впасти на підлогу від гучного звуку.

Але подібна практика має бути не тільки ініціативою волонтерських організацій, а повинна стати магістральним напрямом трансформації для тих, хто в тилу. Із залученням усіх можливих ресурсів починаючи з центрального рівня і закінчуючи найменшими територіальними громадами. Ветеран не повинен шукати шляхів для безболісної реінтеграції. Громади і держава мають докласти зусиль, щоб ця реінтеграція відбулась. І йдеться не лише про пандуси, доступність для людей із протезами чи вадами зору – хоч це безперечно необхідно.

Йдеться про щось більше: про гідність.

Про повернення воїна не просто в додому, а у спільноту, де він більше не «жертва», не «травмований герой», а Людина. Повноцінна. Сильна. З можливістю реалізувати себе у будь-якій царині, до якої прагне душа!
І навіть якщо цю гідність символізує ведмежа лапа – будь ласка, ми маємо бути готовими дати її ветеранові. Без питань.

Матеріал зі ФБ сторінки Сергія Притули.

admin